9. Вихід плебеїв з Риму
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Від того дня згромаджувались бідні
Вже не таємно по ночах, як перше,
А явно й міркували, як би їм
Відстати від патриціїв. Сенат,
Знай, помишляв, як сьому запобігти,
І консулам велів ще військ не розпускати.
Найстарші, ще «святії» легіони
Корилися його повазі й волі;
Присягою до сього військовою
Вони себе вчували зв’язані,
І жаден не хотів покинути
Своїх старинних польових знаків,
Присяга-бо на кождого вояку
Зосібна наводила святий острах.
Знов випущено в хід притоку до війни,
Буцімто екви та сабіни знов
На Рим іти війною зговорились.
Та коли консули з полками своїми
Рим опустили й недалеко міста
Два табори, один біля одного,
У близькому сусідстві розложили,
Зійшлися всі вояки в повній зброї
Зі своїми знаками польовими
Та за намовою товариша одного,
Сіцінія Беллюта, ухвалили
Від консулів відпасти й жадній власті
Не віддавати польових знаків,
Бо ті в римлян у кождім поході
Приймають честь велику й божа воля
Не раз військам являлась через них.
Повибирали різних отаманів,
А головою в них Сіцінія,
І обсадили там гору одну
Над Аніоном-річкою близ Рима,
Що відтоді прозвалася Святою.
Коли їх консули та капітани
Почали кликати й запрошувать до себе,
Не щадячи обіцянок масних,
Відмовив їм у відповідь Сіціній:
«І що гадаєте, патриції,
Тих, котрих вигнали ви з вітчини,
А з вільних у рабів переробили,
Тепер до себе кличучи назад?
З якою вірністю додержите
Ви нам обіцянок, які не раз уже
Ламали ви, як нас навчає досвід?
Ні, як самим бажається вам жить
В тім місті, йдіть! Чи будуть, чи не будуть
Вас турбувать та безпокоїти
Ті бідні й обездолені, яких там
Лишилось повно, ми не знаємо.
А нам задосить буде кождий край,
Де службою своєю зможемо
Собі свободу окупить, аби
Його назвать своєю вітчиною».
Коли про се дійшла до Риму вість,
У місті знявсь великий гвалт і лемент.
По вулицях забігали міщани,
Що нахвалялися покинуть місто,
Й патриції, що силкувалися
Їх здержувать, а тих, що не хотіли би
Лишитися, вдержать хотіли гвалтом.
Зчинився плач та верески при брамах,
Ворожі сипались переговори
Та вчинки лютості, бо вже нікому
Не хтілося вважати на різниці
Віку, достоїнства заслуг та приязні.
А коли ті, яким звелів сенат
Виходів стерегти, почулися не в силі
Всіх зупинить, бо їх було немного,
Відтисла їх від брам юрба народу;
Тоді міщанство лавами важкими
Рушило з брам, і валка так велика,
Немовби вороги здобули місто.
Ревуть ті, що зістали серед мурів,
Прокляття та докори сиплються
В обмін від тих, що спорожняють місто,
Й від тих, що в нім лишаються.
Пішли в сенаті частії наради
И обвинувачення на тих, що стали
Причиною сецесії. В ту пору
Накинулись також ворожії народи
На них і попустошили край аж до міста.
А вихідці брали з сусідніх піль
Те, що було потрібне до життя,
Краєві, зрештою, не роблячи шкод жадних,
Жили під голим небом та приймали
Тих, що тягли з сусідніх хуторів
До них та з міста, що робилось їх
Тепер все більше й більше. Бо не лиш
Ті йшли до них, що від погроз тюрми
Задля довгів та інших засудів
Уйти хотіли, але й всякі інші,
Що в безробітті й легкомисності
Жили, не маючи майна настільки, щоб
Заспокоїти забаганки свої,
Займались неморальними справками,
Задля якогось власного нещастя
Завидуючи інших ліпшій долі
Та випхнуті з лещат громадського життя.
Патриціїв напав у першій хвилі
Великий неспокій, та страх, та пополох,
Аби бунтівники, зібравшися докупи
З зовнішніми врагами, не напали
На місто. І не гаючись, немов,
На даний розказ чийсь, мов один муж,
Вони з підвладними своїми похапали
За зброю та поперли на шляхи,
Кудою, на їх думку, мусили
До Риму підходити вороги;
Інші позасідали по замках,
Укріпленнях та хуторах у полі,
А ті, що для старості вже не змагали
Йти биться поза місто, поставали
На мурах. Та дізнавшися про те,
Що сецесіоністи не пустошать
Рідного краю ні не переходять
До ворогів, не наробили досі
Значної шкоди, збулися тривоги,
Змінили настрій, стали помишляти,
Які умови їм до перепросин
Могли б подати.
Із вожаків сенату виступили
Многі з проектами у різних напрямах.
Найпоміркованіші та тодішнім
Обставинам найвідповідніші,
Що піднесли найстарші сенатори,
Доказували, що не допустився
Народ ніякої провини, так тяжкої,
Аби жадать з ним повної розлуки,
Лиш вчасти змушений нещастя тягарями,
Почасти дурений дорадниками злими,
Більше з досадою, ніж з рівновагою
Духовою про свою користь,
І в тім як нерозумний поступає.
Найбільша часть із них се відчуває,
Що так вони пішли на злу дорогу,
І раді б помилки свої направить,
Коли б приличну нагоду їм дано.
У своїх поступках вони показують
Що [жаль]їм їх минулого; так як
Їм на будуще добрі вигляди
Покажуться й сенат їм запевнить
Безкарність та почесну полагоду,
То радо вернуть у своє гніздо.
Се даючи отцям всім під розвагу,
Жадали, щоб котрі між ними ліпші,
В гніву не вказувались гіршими
Від наймиліших, не відволікали
Поєднання аж до часу, коли
Тлум нерозумний буде змушений
Взяться на розум або більшим лихом
Гоїти менше, якби мусили
Складати зброю та свої особи.
В неволю віддавать,
Самі себе свободи позбавлять, –
А се було би майже неможливим.
Противно, поступать повинні з ними
По-божому, поступками благими
Давати провід їм, до згоди руки перші
Їм простягнуть, не забуваючи,
Що власть і заряд у державі тій
Належить до патриціїв, та в мирі
І приязні робити початок,
Се діло добрих. Не на тім найбільше
Утратило б достоїнство сенату,
Якби вони всі лиха неминучі
Знесли відважно й не переставали
Державою завідувать безпечно.
Але на тім, якби в недобру хвилю,
Мов діти сердячись, усю громаду
До згуби довели.
Безумна річ
Змагать до почестей а легковажить
Безпеку. Певна річ, пожадано
Се й теє осягнуть, то як дійдеться
Одно з обох терять, то треба ж уважати,
Що все, загальному добру корисне,
Важніше й потрібніше від того,
Що честь хоч би найбільшую приносить.
Ті, що так радили, до того доводили,
Що треба ви[сла]ти післанців та почати
Переговори із відступниками,
Бо ті не допустилися такого блуду,
Якого б ще направити не можна.
Се одобрив сенат і вибрав зараз
Найспосібніших, вислав їх у табір
За поручениям питать, чого їм треба
І при яких умовах вони можуть
Вернуть до міста. Якщо хоч одно
З їх жадань буде слушне та можливе,
Сенат не стане спротивляться їм,
Коли тепер оружжя поскладають
І в город вернуть, запевняє їм
Безкарність за доконані провини
Та забуття всіх у будущині;
А як до того спільному добру
Всеціло віддадуться й добровільно
До бою виступлять за вітчину,
Ix не минуть великі почесті
И багаті надгороди. От такі
Поручения одержали післанці
I предложили їх тим в таборі,
Та промовляли в дусі їх до збору.
Та внесків тих не приняли відступці,
Патриціям же закидали гордість,
Неуступчивість та гірку наругу,
Немов то притворяються, що їм
Невідомо, чого люд забагає
Й яка потреба змусила його
Гуртом від горожанства відступати.
Вони хотять признать йому безкарність
За виступ, мовби й досі ще були
Його панами, хоч самі відчули
Потребу допомоги горожан
Проти зовнішніх ворогів, котрі,
Того гляди, насунуть незабаром,
Мов хмари, з всіми силами своїми.
З ними зрівняться в бою не возможуть
Ті, що тепер боротися не можуть,
В рятунку ж бачать не свій власний спас,
Але найбільше щастя тих, що буцім
За них повинні гинути в війні.
Нарешті додали до того ще,
Що, ліпше бачачи тепер, в якій
Потребі римська зістає держава,
Вони пізнають скоро теж, з якими
Противниками треба стать до бою, –
І вимовляли многі та тяжкі
Погрози.
Не відповідаючи на те
Нічого більше, віддалилися
Післанці та передали патриціям
Усе те, що сказали їм плебеї.
Коли ся вість по місті розійшлася,
Пішов по нім ще більший страх, як досі.
Сенат не міг придумать проволоки
Ні виходу, а на засіданнях
Щоденних приходило до лайок
Та винувачень, що батьки народу
Себе раз по раз обкидали ними,
Поки не розійшлися без ухвали.
Держалась ще на тузі горожан
Головна лава, чи сприяючи
Патриціям, або з любові до вітчини,
Котрої викоренить не могло
Ніяке лихо, та й з них часть велика
Тікали з міста явно або тайно,
Й нікому з тих, хто в місті ще лишався,
Не видававсь безпечним той пробуток.
Так рік минав, а що вже час короткий
Для власті консулів лишився, то вони
Вже й визначили день для вибору нового.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 327 – 333.