3. Сіціній закликає до злагоди
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Галас стався невимовний,
Коли Марцій, духу повний,
Свому духу волю дав,
Люд громив що сили стало,
Про число їх дбав він мало,
Помсти жадної не ждав.
Але люд був так розжертий,
Що негайно вирок смертний
Хтів на ньому доповнить.
«Скеля ось стрімка тарпейська!
Сильна ще рука плебейська!
Волочіть його в сю мить!»
Кинулись гуртом плебеї,
Та патриції не теї
Заспівали; чим попали,
Тим валили, аж гуло:
Кулаками, й копняками,
І твердими паличками, –
До мечів же не дійшло.
Консули, хоч не доктори,
Спинить бійку не могли,
Але дужі їх ліктори
З сокирами в вир пішли, –
Чи то плазом, чи обухом
Розрух усмирили духом.
Брут тим часом непродажний,
Все притомний і розважний,
Взяв Сіцінія набік.
І щоб бурі запобічи,
Ось які розумні річи
Він тихцем йому прорік:
«Не тягни вже далі свару
І не наставай на кару,
До безправ’я люд не при!
Бач, патриції всі в злобі,
Раді мститися на тобі,
Ждуть лиш доброї пори.
Скоро б консули візвали,
Всі б мечі подобували,
І було би гнеть по нас;
Люд же, хоч числом могучий,
Боязкий і нерішучий,
Певно б, жадного не спас.
А ти люд втиши негайно,
Марція оскарж формально,
Дай йому для слідства час,
Аби закид деспотизму,
Самоволі й егоїзму
Справді не тяжив на нас».
Сю приняв Сіціній гадку,
Люд покликав до порядку
І з трибуни мовив так:
«Горожани, що вам нині
Сталося в отсій годині,
Се для вас найліпший знак,
Як палкі на злії дійства,
На насильства та на вбійства
Наші гордії пани;
За зухвалого одного
Врага люду державного
Готові би й численного
Люду кров пролить вони.
Не нам іти їх слідами,
Пертись стрімголов до ями.
Братню починать війну,
Нападать, ні борониться,
Ні від біди сторониться,
Тікаючи в чужину.
Коли дехто з них міркує,
Що ми судим його всує …
Що ж до Марція, хотіли
Консули дійти до ціли,
Від трибунів жадаючи,
Щоб без дальшого регресу
Відступили від процесу,
В сенат віру покладаючи.
Консули старань доложили,
Збору народу предложили
Від сенату таку суть:
«Ціни всякого добитку
Для щоденного прожитку,
Що на ринку продають,
Мають бути не вищії,
Як бували найнижчії
Перед бунтом горожан».
На ухвалу ту згодився
І до неї прилучився
Радо весь міщанський стан.
Та з Марцієм не добилися,
Бо трибуни не згодилися
Від процесу відступить, –
А як хочуть відкладати,
Вони згідні підождати,
Бо часу в них не купить.
Трафилася тут пригода,
Що ожиданку народа
Розворушила до дна:
Про пшеницю з Сіцілії,
Зголоднілих всіх надії,
Надоспіла вість страшна.
Вже кораблі сіцілійські
У пристані італійські
Мали ось-ось заплисти,
Та на морі ще стояли
На якорях, мабуть, ждали
На обезпечнії листи.
Та дізнавшись, анціати
Вирушили, як пірати
Кораблі забрали всі
й затягли за одну добу
В свою пристань, мов худобу
Чужу, здибану в вівсі.
Набір весь, який спіймали,
За власність ворожу взнали,
Свою здобич без границь,
А післанців римських мійських
Та моряків сіцілійських
Повсаджали до в’язниць.
Як консули теє взнали,
Анціатів завізвали
Здобич по добру звернуть,
А коли ті відмовились,
Вони зараз зготовились
З військом проти них рухнуть.
Військо вибравши добірне,
На те кодло неймовірне
Вони рушили оба,
Перед тим же наказали
В мисль сенатської ухвали:
«Поки в полі боротьба,
Всі процеси столичнії,
Приватнії і публічнії
Мають в суді спочивать».
Та малий війни був тривок
І коротший той спочивок,
Ніж хто міг ся сподівать.
Як почули анціати,
Що вже римськії солдати
В тяжкій силі йдуть на них,
Про відпір не міркували,
В одній хвилі поставали
Сумирненькими з грізних.
З проханнями й благаннями
Усю здобич із в’язнями,
Як пес ходак, віддали,
Натяк на українську приповідку про такого, що хоч не радо, а віддав неналежне йому: «Положив, як пес ходак». – Прим. І. Франка.
А римляни, звеселившись,
Вина анцького напившись,
У свій Рим назад пішли
Примітки
Тарпейська скеля – крутий південно-західний схил Ка-пітолійського пагорба у Римі, з якого скидали засуджених на смерть злочинців.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 464 – 468.