15. Коріолан згадує про ласку богів

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Обміркуй ще, Мінуціє, й те, як боги

Мене досі вели в поступованні з вами

І яку б по смерті мені плату дали,

Якби зрадив я тих, що мене дружно так приняли,

Вашими задурившись словами?

Тепер помагають мені у всьому,

Що я проти вас підприймаю,

І ні в чім, що задумаю та що почну,

Неуспіху й невдачі не маю.

Який знак для моєї побожності бачите в тім?

Якби бій з вітчиною початий богам був не милий,

То чи не були б божі суди та знаки

Того бою давно вже спинили?

Та коли я в війні чую ласку богів

І сповняються всі мої плани,

Ясна річ, що побожний я муж, і той чин,

На який я рішився, зовсім не поганий.

А що буде, як я зміню вчинки свої,

Помагатиму вам, а отсих му гнобити?

Чи не стягну на себе я божества гнів,

Чи не мусить мене він нещастям побити?

І чи фурії ті, що про них не забув

Ти, Мінуціє, також згадати,

Не почнуть переслідувать, мучить мене,

Душу й тіло моє поїдати,

Коли зраджу й покину я тих, котрі спасли мене,

Коли ви мене знівечить мали,

І, крім того рятунку, ще стільки коштовних

Добродійств мені пододавали?

Як на свідків богів я покликав при них,

Що без наміру злого до них я прибув,

Так те слово без сумніву й хиби я досі держав

І тепер я його не забув.

А коли ти, Мінуціє, другами звеш

Тих, що мене прогнали,

Рідним містом те місто, що пхнуло мене

В пусті гори та скали,

Покликаєшся в своїй промові

На закони природи

І говориш про божеє право

Так собі, для вигоди,

То здається, що відоме всім

Тобі зовсім незвісне,

А те, що всім чутким дотиска,

Тебе зовсім не тисне.

Друга й ворога не пізнаєм

По лицю та по йменнях наданих,

Пізнаєм по успіхах їх діл

Та по щирих змаганнях.

Полюбляємо те, що корисне для нас,

А ненавидим те, що нам шкодить;

Се закон, що не люди собі встановили на час

І який з тим-ой часом проходить.

Се закон, що від віку природа сама ним

Всі чутливі єства наділила,

Він незмінний навіки і в нас, як і скрізь,

Все жива його сила.

Тим-то ми вирікаємся другів, коли

Кривду нам заподіють,

А признаємо другами й тих ворогів,

Котрі нам добро діють.

Тим-то любимо й місто, в якім ми родились,

Коли маєм у ньому вигоду,

А кидаєм його, коли побут у нім

Нам приносить лиш прикрості й шкоду.

І не лиш в одиниць такий бачим настрій,

Виявляють його і держави, й народи;

Тож хто з нас сей закон переймає за свій,

Із границь божих прав і людських не виходить,

От чому вірю й я, що в діяннях своїх

Не грішу, а роблю справедливе, й корисне,

Й благородне, й таке, що боги для того

Мене здібним зробили навмисне.

І не треба мені до поради людей,

Що свій здогад і привид за правду приймають,

Коли я замишляю й роблю тільки те,

Що боги в ласці своїй для мене тримають.

І не взявсь я тепер неможливе чинить,

Коли провідниками моїми боги,

Як по тім, що було, про будуще судить, –

Не страшні мені всі вороги.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 514 – 516.