23. Ветурія закликая шукати прощення
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Ще одно тобі скажу – важне, коли розумом будеш судить,
А слабе, коли гнів твій усе переможе, –
Власне, те, що зненавидіть рідний свій край
Не мав права ти, сину-небоже.
Не зовсім був здоров наш порядок державний,
Не зовсім взірцева теж управа,
Коли більшість міщан засудила тебе, –
Та чи більшість та справді була вся неправа?
Та хоч би більшість справді неправа була,
Навіть загал неправно тебе хтів скривдити,
Ще ти права не мав на свою вітчину
Так страшенну біду наводити.
Не один, що прекрасно провадив громадські діла,
Вже подібної долі зазнав;
Не одному вже зависть заслугу усю відняла,
Яку аж суд потомності вповні признав.
Але людяно та благородно знесли
Праві душі тяжке теє горе,
Метиться ж за свою кривду на рідній земли
Було праведне серце не скоре.
Адже був у нас консулом Коллатін,
Що Тарквінієм теж називався,
Винний назвою тільки, й свояцтвом, та й тим,
Що за прогнаним деспотом трохи уймався, –
За те консульства зрікся він сам і уйшов
У Лавініум, матірню нашу,
І лишився нам друг, хоч до смерті тягнув
Він вигнання немилую чашу.
Та нехай буде й так, що дозволено всім,
Кому кривду свої чи чужі причинили,
Метиться тяжко самому й карать їх за те,
Що супроти його завинили, –
Чи ж на них не помстився й досі ти сам
Увдесятеро більш їх провини,
їх плодючі лани та цвітучі сади,
І огнем і мечем замінивши в руїни?
Чи ж союзні міста, що з великим трудом
Їх римляни собі приєднали,
Не зійшли через тебе у крайню нужду
Або зовсім пустками не стали?
І чи місто саме ось уже третій рік
Ти в облозі тяжкій не тримаєш,
Йому живності й найпотрібніших потреб
Довіз не переймаєш?
І чи мусиш доконче аж повне рабство
Нас усіх на меті собі мати
І до повного збурення міста дотла
В гніві своїм змагати?
Знехтував ти послів, що прийшли від сенату до тебе
Й принесли тобі прощення твоїх провин,
Згордував і жерців, знавців божої волі,
Весь святительський чин.
Всі ті гордощі – ой! – я як мати твоя
Похвалити не можу, мій сину, –
Бачу в них лиш одну ненастанну, страшну
Й непростиму провину.
Бо лиш той, хто провини й зневаги чужі
Милосердя плащем покриває,
Знайде прощення також і своїх провин,
В ласці божій триває.
Се не людська встанова, самі нас боги
Всього того навчили,
За відпущення людських гріхів та провин
Жертви та молитви назначили.
І ласкаві вони до людий. Не один, що не раз
Проти них не на жарт провинився.
В жертвах та молитвах визволення знайшов,
В ласці їх опинився.
Мусив би ти жадать, щоб сердитість богів
З часом переставала,
Тільки людська завзятість, сердитість і злість
Несмертельно тривала.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 528 – 530.