18. Римлянки просять Ветурію ублагати сина

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

А в храмах за той час небезпеки й тривог

Лячно аж виглядало;

Усе римське жіноцтво з домів вибігало й в храмах

До богів припадало й ридало.

Особливо Юпітера Капітолійського храм

Повен був молитов, сліз та зітхань жіночих;

Там теж впали слова, що змінили плачливий той круг

З безнадійних в охочих.

Там Валерія жінка, саме в цвіті літ,

Публіколи сестра, що йому віковічна похвала,

Одержавши від бога об’яву у сні,

На підніжжі колумни високої стала.

І покликавши круг весь до себе жінок,

І рекла: «В сні мені чувся голос далекий:

«Не лякайтесь мечів та вояцьких списів!

Нема вам ні кайдан, ні рабства небезпеки,

Тільки мусить від вас вийти те, що спасе

Рим від ворога злого;

В брудних сукнях буденних, без строїв, з дітьми

Й матерями удайтесь до нього.

Лиш одна з-поміж вас винайде ті слова,

Що здоліють ту волю незламну зламати,

Тож її упросіть, щоб із вами до нього пішла, –

А се Коріоланова мати».

Тож ходім в її дім і благаймо її,

Аби божую волю сповнила,

Сина свого, що став на дорозі блудній,

Від затрати душі його й тіла спинила».

А як в Марціїв дім усі разом ввійшли,

Перша їх угледіла

Марцієва дружина Волумнія, що

Біля тещі своєї в задумі сиділа.

«Ви чого, благородні жінки, так численно прийшли

В сей нещасний, понижений дім?

Чи не знаєте, що безнадійная туга,

Жаль і горе панують у нім?»

Відповіла Валерія: «Ось ми до тебе, Ветуріє-мамо, прийшли,

Щоб тебе й сю невістку твою ублагати,

Щоби зволили нам – і не нам, а цілій вітчині

В тій нещасній війні помагати.

Не з оружжям ми станем з мужами до бою, –

Від того слобонила сама нас природа, –

А з мольбами й слізьми, з матерями й дітьми ми підем за тобою

І благатимем, щоб не губив він свойого народа.

Чи що зможемо ми і мольбами й слізьми,

Про се нам сумніваться достоїть;

Як ти з нами підеш, таке слово знайдеш,

Що його кам’яная душа проти нього не встоїть».

По короткій задумі на те відповіла Ветурія стиха:

«Слаба в мене надія, щоб ми могли вам помогти

В справі, що много так накипіло на ній злоби й лиха,

Як того сподіваєшся ти.

Відцурався нас Марцій, прибитий нещастям своїм,

Бо від мене, від жінки й дітей

Відійшов він без сліз, поцілуїв, покинув свій дім

І богів пристановок святий.

Не сказав нам, куди йде й що має робити жона,

І мене та внучат полишив ані в сих ані в тих;

І ось третє вже літо від тої пригоди мина,

Як він нас уважа за чужих.

Ні письма, ні переказу ми ще від нього не мали,

А тепер він приходить до пас як гетьман ворогів!

Як же думали ви, щоб ту скелю тверду змити мали

Хоч би матірні сльози й ріка пустих слів?

І що я, мої любі, могла би сказати йому?

Полюби, синку мій, тих міщан, що бажали

Двічі пхнути тебе з сонця ясного в вічную тьму

А нарешті із рідного міста прогнали?

І чи можу порадить йому: зрадь і покинь

Тих, що з ворогів другами твоїми стали,

Що тебе, їх найтяжчого ворога ще донедавна,

Комендантом своїм обібрали?

Яким серцем могла б я порадити мойому сину

Тих любить, що його в те нещастя віпхнули

І в яких бачить він і народного лиха причину,

А ненавидіть тих, що його у біді пригорнули?

Тож не силуйте нас, о жінки, просить в нього того,

Що не слушне в людей і що перед богами нечесне!

Хай сповняється доля і наша й його,

Як веде провидіння небесне».

Тут Валерія в другу кімнату її відвела

І довгенько щось їй говорила,

А вернувши, Ветурія вже без вагання рекла:

«Зробимо, любі, що наша сила».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 519 – 522.